Ангел на димарі

Так було гаряче від свічок у маленькій хатині на краю села,що заледь дихалось. Добре, що кватирка була відчинена ,а кадило ліниво димілось. За вікном падав лапатий сніг – там було холодно і похмуро, але чомусь хотілось туди. Ховаючись за спинами незнайомих дядьків, я мовчки просив Бога, аби сніг став, бо коли винесуть прощатись, він нападає на обличчя і не зможе розтопитись. Таке як побачиш, то вже не забудеш ніколи.
А дячок файно відспівує, старається. У пічці тріщать поліна – гаряче…
Я ось таке представив собі: з даху хатини стирчить димар, а на димарі сидить Ангел – посередник між Богом та людиною, зажурився…(переважно Ангели і бувають сумними).З висоти добре видно Чорну Гору ,на якій Довбуш вбив дідька,а ще річку Дземброньку,що вертиться як зміючка ,аж доки не попаде в Черемош. З димаря йде дим, а Ангел як дуне на нього – той вмить Чорногору обійме, полоскоче , й знов – білий та смердючий валить собі далі, докучає божому сотворінню –Ангелу.
Я й гукаю йому,аби йшов до нас, а він: « та куда я сі діну…» і сидить далі. Я тоді зрозумів, що тим, що можна побачити згори (красу гір), мабуть, можна компенсувати той надокучливий дим. Завжди в житі так є- аби досягти чогось – мусиш в чомусь поступитись, аби полюбити , то треба втратити.За одну мить може змінитися все твоє життя, так , навіть не за день – за мить. І тільки Господь знає, що буде.
(За давніми уявленнями душа залишала тіло у вигляді пари чи метеликів(а може через димар?)).
Ось вже «вічную пам’ять»співають, йой, зараз будуть виносити,аби лиш сніг став…
Через п’ятнадцять хвилин все закінчилося. Ангела вже не було, війшло сонце, став сніг, кінець…
Я мовчки іхав додому.
А димар ще довго коптив Чорногору, на якій Довбуш вбив дідька.
Прощавай…